Він мріяв стати художником, і гадки не маючи, що доля вручить йому ключі від одного з найцікавіших осередків народної культури в Києві – Музею Івана Гончара та обере його керівником на довгі десятиліття. Петро Гончар, продовжувач родинної справи, сьогодні дякує долі за її вибір і вже не може жити без рідного музею. Адже завдяки своєму таланту, художньому смаку та людській щирості він зробив його домашнім, теплим і привабливим. Кореспонденти «Вечірки» дізнались, як йому це вдалося та про що нині мріє генеральний директор закладу. 
– Петре Івановичу, як виникла ідея створення музею етнографічного профілю, який зараз називають просто Музеєм Івана Гончара, адже раніше таких закладів культури майже не було? 
– Усе почалося з домашнього музею та колекції Івана Макаровича (Івана Гончара – засновника музею, чиє ім’я він має нині – Авт.). Справді, раніше існували Музей декоративно-прикладного мистецтва та Музей архітектури й побуту, до створення якого теж причетний Іван Макарович. Але за радянських часів традиційна народна культура, народне мистецтво сприймались як ознака націоналізму. 
– І, мабуть, твори народного мистецтва взагалі не вважалися цінними? 
– Радше навпаки. Представники тодішньої влади добре розуміли цінність народного мистецтва та знали, як воно впливає на свідомість людей. У ті часи Іван Гончар збагнув, що народне мистецтво повертає людям свідомість і розуміння того, яким народом ми є. Не просто радянським, а саме українським народом, котрий має власну культуру. Адже абстрактного поняття «культура» не існує. Культура завжди якась і має свої якісні особливості. Тож, коли засновник нашого музею почав колекціонувати твори народного мистецтва, він зрозумів, що українці мають величезний культурний багаж. Але за радянської доби вважалося, що в царині культури добрим може бути тільки те, що з’явилося після 1917 року. Хоча народна традиційна культура існувала й до того часу, маючи в собі глибинні досягнення. 
– Ви завжди знали, що будете продовжувачем справи Івана Гончара й очолите музей, чи мріяли зовсім про іншу кар’єру? 
– І гадки не мав, що керуватиму музеєм. Іван Макарович у позитивному розумінні був «Плюшкіним», збирав старожитності. Налаштовуючи мене на цей же шлях, казав: «Продовжуй-но мою справу». А я, навпаки, така людина, що міг усе «розтринькати». Приміром, любив, щоб у моїй кімнаті взагалі нічого не було. У мене була єдина мрія – стати художником. Щоб її реалізувати, я переїхав до Києва ще 10-річним хлопчиком, вступив до художньої школи й жив у Івана Макаровича, який був мені батьком. Але після його смерті, коли постало питання, хто ж очолить музей, знайшли людину, котра запропонувала варіант музею-меморіалу. Тоді я збагнув, що вся справа Івана Макаровича зійде нанівець. Адже він своїм завданням уважав насамперед поширення української культури. Тому я вирішив: доки не знайду такого директора, який далі втілюватиме в життя ідею засновника музею, покерую сам. 
– І скільки часу минуло відтоді, як ви шукаєте іншого директора? 
– (Сміється). Та вже понад двадцять років… Я захопився цією справою, збагнувши, що музей – це теж моє. Ви ж розумієте, що ті шедеври народного мистецтва, які зберігаються в музеї, мають особливу енергетику та властивість притягувати до себе. Та й роботи було чимало. Нам передали будівлю, у якій був гуртожиток Міністерства оборони. А спочатку йшлося про будинок, у котрому нині розміщений Національний музей історії Великої Вітчизняної війни. Почалося протистояння громадськості та силового міністерства. Зрештою, ми одержали приміщення гуртожитку, де відремонтували три кімнати для музею, а решту потрібно було звільнити, відселивши 33 сім’ї. Проте керівники Департаменту культури Києва Олександр Биструшкін, Світлана Зоріна та інші допомагали нам у розв’язанні цього питання. 
– Ваші музейні скарби скільки наразі налічують експонатів? 
– Порівняно небагато – близько 20 тисяч. Але музей – це особлива форма культурного життя. На сьогодні я не знаю більш важливого винаходу в діяльності людини, як музей. Адже музей – це документальна пам’ятка про людину й людство. Уявіть, якби не було музеїв та архівів! Хіба що усна народна творчість та усне передавання знань. Музей – це найвідповідальніший об’єкт, де зберігається наша пам’ять. Приміром, не всім відомо, що весь авангард побудований на народному мистецтві. Тому воно є невичерпним джерелом натхнення для сучасних митців. 
– Чи передають нині до музею колекції старожитностей, окремі речі? 
– Так. Окрім зібрання старожитностей Богдана Гориня, до музею були передані вельми цінні зразки подільської вишивки. Ця вишивка неповторна й дуже відрізняється від інших регіонів. 
– Зараз модно носити вишиванку, але існує думка, що її треба одягати тільки на окремі події… 
– У мене більш демократичні погляди. Дякувати Всевишньому, якщо людина взагалі захотіла одягнути вишиванку. Нині символіка вишиванки набула політичного забарвлення. Вона стала символом ідеї, а тому її одягають люди, які хочуть бути до цього причетними. Що ж до того, як і коли одягати вишиванку, то в селі вишиті сорочки вдягали на свята. Традиція вишивання певним способом зберігалась в Україні тисячоліттями. Вона змінилася тільки наприкінці XIX сторіччя, коли з Європи був завезений хрестик. Він зруйнував усі наші уявлення про символізм народної вишивки. Адже люди почали користуватися розкресленими квадратиками з натуралістичними трояндочками, іншими малюнками. Тож, коли з Європи привезли трафарети для вишивання хрестиком, близько 200 технік народної вишивки було втрачено. Але ми не можемо рецензувати народну культуру. 
– Очолюваний вами музей – справа родинна. Є кому її продовжити? 
– Поки що ні сини, ні донька, як і я колись, не мріють про музейну справу. Один син, Іван, пішов до монастиря, пише ікони. А другий, Андрій, уже років зо п’ять розписує Успенський собор у Лаврі, хоча час від часу долучається до музейних проектів. Я би хотів, щоб хтось із дітей продовжив мою справу, коли я піду на пенсію. Адже фахівці, котрі працюють у музеї, – це добре, знання й уміння – це добре, але потрібні також щиросердя та ставлення до справи, як до своєї. Я не скажу, що ми якісь особливі, але люди тягнуться до музею, зазначаючи, що тут, як удома. Та й виставлені тут предмети теж із хати й теж зроблені з любов’ю. 
– Ви зі своєю майбутньою дружиною Ніною Матвієнко познайомилися на концерті. Це була випадковість? Чи допомагає дружина в музейних справах? 
– Я чув її виступ по радіо й вирішив піти на концерт. Потім ми зустрічалися. Часто бували в музеї, адже Іван Макарович хотів, аби сюди приходила молодь і мав за мету виховувати свідомих українців. Ми збиралися, читали вірші. А далі я закохався в Ніну, збагнувши, що це моя доля… Музей Івана Гончара здобув популярність і завдяки їй. 
– Ходите на концерти дружини? 
– Так, але вона цього не любить. Дуже хвилюється, бо я її критикую. А діти так нервуються через маму, що взагалі не відвідують її концертів. 
– А хто у вас удома голова? 
– Завжди головною була дружина. Нині ж так сталось, що я живу більше в селі, ніж у місті, тому рідше бачимось і не маємо можливості з’ясовувати, хто головний (посміхається). 
– Чи є у вас мрії щодо роботи музею? 
– Певна річ! У нас є концепція та проект, як зробити музей справжнім Центром народної культури, адже сьогодні фактично діє одна третина експозиції. Через кризу немає коштів відремонтувати другий поверх будівлі та відкрити зали ткання, вишивання, гончарства. Те, що маємо нині, – це лише початок. От тільки б час стиснути, щоб швидше реалізувати плани.