EUR: 28.93
USD: 26.67

Ада Роговцева: про війну, милосердя і ставлення росіян до українців

17:20
28.02.2016
Ада Роговцева: про війну, милосердя і ставлення росіян до українців

Зала столичного Будинку офіцерів заповнена військовими та родинами українських бійців, що загинули, обороняючи Донецький аеропорт. У першому ряду партеру сидить народна артистка СРСР, Герой України Ада Роговцева з донькою Катериною. Раз по раз до них зі словами вдячності підходять бійці. Актриса, дарма що їй 78 років, їздила до зони АТО, щоб підтримати патріотичний дух солдатів, подякувати їм за те, що обороняють країну. 

– Це все мої хлопчики, – каже Ада Роговцева, – і я підтримуватиму їх, доки вистачить сил. Я пишаюся ними. Всі вони – герої. Я їздила зі своєю донькою – режисером Катериною Степанковою й актрисою Світланою Орличенко до бійців. Читали вірші Лесі Українки, Ліни Костенко, уривки з роману «Маруся Чурай», показували виставу «Схоже на щастя». Мені цікаво виступати перед українськими солдатами, говорити з ними на серйозні, вічні теми. Про мистецтво, творчість, літературу. Я роблю те, що я можу. Приходжу до солдатів для того, щоб з ними пообніматися – як мама, как бабуся, як сестра. І коли дивлюся на наших бійців, постійно думаю: «Хоча б усі повернулися живими!».
– Вам не було страшно у зоні АТО? 
Ні. Це був не страх, я навіть не знаю, як це назвати. У повітрі стояв такий запах… Пахло трупами, які не було можливості прибрати, оскільки все заміновано. Але страху не було. Мабуть тому, що людям, котрі там жили, й нашим бійцям, які там воювали, було набагато страшніше... 
Три роки тому я поховала сина. Йому було 50 років. У ньому було все моє життя. Я його не вберегла від Чорнобиля. Він після аварії разом із другом відразу полетів туди. Як режисер знімав там кінохроніку, літав над реактором. Там він отримав велику дозу опромінення. Практично всі, кого він тоді знімав, незабаром померли. А його кіно довго у нас лежало під ліжком. Потім – у Будинку офіцерів, пізніше – ще десь… Зараз воно в Каліфорнійському університеті. Як же це тяжко – жити, коли в тебе забирають дитину. А скільки матерів живуть із таким горем! І, може, ми зараз розмовляємо, а чийсь синочок падає, вражений кулею... Я живу тим, що я його люблю. Він не відходить від мене, він завжди зі мною. І не треба лежати на могилі! Треба берегти свої сили, щоб бути корисною для тих, хто поруч із вами. 

– Ваші роботи пам’ятні для російського глядача… 
Якщо підсумувати мою театральну діяльність і роботу в кіно, то виходить, що я пропрацювала в Росії шістдесят років, але нині моєї ноги там не буде! Я не можу тепер виходити до російського глядача, який став мені чужим, ворожо ставиться до мене, бо я з України. Але я сміюся над цим! Це не таке вже й велике горе. Хоча, може, й горе, коли рідні люди, яких ти любиш, раптом стають твоїми ворогами. Цю сторінку мого життя вже перегорнуто і закрито. Але я не сприймаю це як особисту трагедію, бо зможу більше послужити своїй країні. 
Сьогодні у мене зйомка, потім гратиму виставу в театральній майстерні «Сузір'я», пізніше організую творчі вечори, візьму участь у театральних фестивалях, так що у мене дуже напружений графік. Нещодавно я зіграла бабусю у 60-серійній мелодрамі «Спитайте в осені». Режисер серіалу Олег Масленников обіцяє глядачам захоплюючу історію із закрученим сюжетом, багато музики у виконанні співачки Міли Нітіч. Я начебто сама знову почала співати! Це неймовірне щастя – в такому віці отримати велику роль. Просто подарунок долі, від якого неможливо відмовитися. 

– Україна переживає нелегкі часи. Сподіваєтеся на зміни у ставленні до культури і мистецтва? 
Дуже хочу вірити, що в Україні нарешті розпочнуться зміни на краще, у тому числі в культурі. І якщо не я, то мої діти й онуки зможуть нормально працювати на Батьківщині. Бо ще донедавна у наших акторів такої можливості не було. В Росії гонорари артистів набагато вищі, а в Україні над вітчизняними акторами просто знущаються. Зовсім недавно російський актор, який знімався у нас, отримував у 10 разів більше, ніж його український колега. У нас, як казала Леся Українка, «треба вмерти, тоді Україна заплаче, заголосить за своїм дитям...». 
– Чи підтримує вас хтось із російських колег? Адже у вас було багато друзів серед акторів... 
Практично ніхто не озивається, крім Лєни Коренєвої та Жені Симонової. А решти начебто ніколи й не було... Хоча колись телефонували Гафт і Джигарханян, але дуже відчувалася їхня обережність, а ще стурбованість, аби їхня влада не зафіксувала контактів зі мною, «бандерівкою», і в них не було неприємностей. . 
– З початком війни на сході країни ви перестали їздити з виставами до Росії. Ніхто не запрошував вас все ж таки туди поїхати? 
Ні за які гроші не зміню своєї позиції. Я підтримую свою Батьківщину перед агресією колосального монстра. Не хочу, щоб мене, моїх дітей та онуків знову зробили рабами. Не можна називати братом того, хто йде на тебе війною. 
– Ви хотіли б, щоб ваші онуки пов'язали своє життя з мистецтвом і продовжили театрально-кінематографічну династію? 
– Як на мене, це добре, коли існують професійні династії. Це продовження творчого життя родини, воно закладається змалечку. Але це дуже важко і морально, і творчо. Мій старший онук Альоша закінчує операторський факультет, Даша поки що не визначилася з фахом, а найменший Матвій, мабуть, стане політиком, бо дуже смішний у своїй дитячій заполітизованості… Зрештою, нехай мої онуки будуть просто гарними людьми – це найголовніше. Із самого початку дітям треба пропонувати високу планку культури, щоб вони, коли виростуть, керувалися в житті високими морально-етичними категоріями, а не ставали «бидлом». Я переконана: інтелігентній людині потрібно небагато. Їй потрібні книжки, щоб здобути гарну освіту, і прожитковий мінімум, якого багато людей нині позбавлені. Для мене надзвичайно важливими є ті моменти, коли ми з онуками ліпимо вареники – так, як мене навчив мій коханий чоловік Кость Петрович Степанков, а він цьому навчився, коли був у Карпатах. Ми змішуємо картопляне пюре з сиром, додаємо дрібку солі й ліпимо. Потім поливаємо шкварками. За ці вареники можна душу продати! 
– Яке найбільше розчарування у вашому житті? 
Нинішній воєнний конфлікт на сході України, якого ще зовсім недавно не можна було собі навіть уявити. Росіяни, які увесь час називали себе нашими «братами», нині не сприймають нас за людей. Колись на одному з російських телеканалів ведучий, думаючи, певно, що робить мені велику честь, назвав мене провідною російською актрисою. Я виправила його, сказала, що завжди була українською актрисою, яка іноді працює в Росії. Він ніяк не міг із цим погодитися, просто не сприймав серйозно таку заяву, тож я зупинила запис і пішла зі студії. До речі, на всіх зустрічах із російськими глядачами я завжди наголошувала, що я – українська актриса, і просила з повагою ставитися до моєї Батьківщини – України, на що вони зазвичай казали: «Да ну, брось, ты же наша!». Росіяни не можуть зрозуміти, що ми – різні, що можемо бути незалежними від них. Оце для мене найбільше розчарування. 
– Ви 36 років присвятили театру імені Лесі Українки… 
– Я дуже тяжко прощалася з театром. Іноді я лишалася в театрі після вистав і до ранку ходила, думала, цілувала лаштунки… Коли мій Кость Петрович дізнався, що я пішла з театру, він реально плакав. Але життя не зупинилося. 
Якби у вас була можливість прожити життя спочатку, ви б у ньому щось змінили? 
– Все, крім народження дітей. Я б і артисткою не стала. Я, мабуть, була б письменницею. Люблю писати. А ще намагалася б усіма силами зберегти моїх рідних. 
Адо Миколаївно, поділіться секретом, як вам удається залишатися такою жіночною і чарівною? 
Це – природа. Після смерті моїх батьків, чоловіка й сина (я їх і досі не можу відпустити від себе) я думала, що вже ніколи не зможу жити, дивитися на людей, виходити на сцену. Але потім зрозуміла, що долю треба приймати, як судилося. Я повинна весь час про когось дбати, доцілувати, долюбити. Я не маю заздрощів, ревнощів, не пам’ятаю образ. Актрисам взагалі важче старіти, ніж просто жінкам. І тому, коли приходить поважний вік, потрібно навчитися в ньому жити. Це дуже важка щоденна робота. Змінюються тіло, фігура, обличчя. А душа залишається молодою. 
– А що ж усе-таки попереду? Які у вас плани? 
– Я вірю, що Бог нас не залишить і підтримає Україну. Для своєї родини, для своїх друзів я ще зможу щось зробити. А країну змінять, напевно, вже наші онуки. В Україні стільки талантів, що вона обов’язково має заявити про себе новими Ступками, Хостікоєвими, Бенюками… А мені, в моєму віці, дав би Бог можливість дожити до завтра, прочитати молитву «Отче наш», перехреститися й вийти на сцену. 


РОГОВЦЕВА Ада Миколаївна народилася в родині агронома. Навчалася у школі №10 Полтави, в 1954–1959 рр. – у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. З 1958-го – актриса Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, де пропрацювала понад 35 років. Гастролює з концертними програмами та камерними театрами. У Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі грає у виставах «Рожевий міст» та «Вася повинен зателефонувати», які поставила її донька Катерина Степанкова. Професор Національного університету культури, викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Грала у виставах: «Юність Полі Вихрової» (головна роль, 1959); «Варшавська мелодія» (Гелена Модлевська, 1967, у цій ролі виходила на сцену понад 700 разів); «Хтось мусить» (Клава, 1971); «Російські люди» (Валя, 1975); «Хазяйка» (Гавриленкова, 1978); «Філумена Мартурано» (головна роль, 1983); «Матінка Кураж та її діти» (Матінка Кураж, 1986); «Пер Гюнт» (всі жіночі ролі: Озе, Сольвейґ, Жінка в зеленому, Інґрид, Анітра, лікар у божевільні). Фільмографія Ади Роговцевої нараховує понад 100 стрічок. Останнім часом вона знімалася у серіалі «Дев’ять життів Нестора Махна» (2006), картинах «Оплачено смертю» (2007), «Акула» (2009), екранізації повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (2009), трагікомедії «Вогні притону» (2011), ліричній комедії «Усмішка долі» (2011) тощо. Народна артистка України (1967), народна артистка СРСР (1978). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1981). Герой України (2007).

626

Олег Скрипка

20.04.2017

Уявіть газон з дуже непривабливими квітами. Їх періодично закатували в асфальт, а вони...

Ола Мельциг

20.04.2017

Головна сцена Євробачення повністю готова. Це буде перший день, коли всі технології запрацюють...

Олексій Резніков

20.04.2017

Дивлячись на наше місто, таке враження, що скоро реклама буде розміщена на куполах...

Олександр Спасибко

24.04.2017

До 1 травня завершуємо комплекс робіт на центральній частині Поштової площі. Окрім центрального...

Ганна Старостенко

24.04.2017

Ми практично вийшли на фінішну пряму з підготовки міста до «Євробачення». Однією з...

Олександр Вовченко

20.04.2017

У Києві з початку процесу декомунізації, тобто за два роки, перейменовано 166 вулиць,...

Сергій Проскурня

19.04.2017

7 травня о 17:00 розпочнеться грандіозна трансляція церемонії відкриття Євробачення в усіх країнах-учасницях...

Антон Тараненко

19.04.2017

Гіди та екскурсоводи міста! Вже з 24 квітня стартує наш курс підвищення кваліфікації...

Володимир Бондаренко

18.04.2017

Розуміючи величезний попит на міський транспорт у поминальні дні, з 23 до 26...

Геннадій Пліс

18.04.2017

Ми маємо проблему – що далі робити з «Київенерго». Так, у тому числі...

Петро Пантелеєв

19.04.2017

Ми провели переговори з теплопостачальними організаціями та відкоригували графіки відключень гарячої води, оскільки...

Вікторія Муха

19.04.2017

З міського бюджету можуть виділяти кошти на на створення мистецьких продуктів. Така допомога...

Микола Поворозник

19.04.2017

Ми вже маємо результати роботи системи HELSI у Подільському районі, де записалися до...

Дмитро Левченко

18.04.2017

КП «Київпастранс» приділило особливу увагу організації роботи громадського транспорту під час проведення поминальних...

Володимир Прокопів

06.04.2017

Зважаючи на спрощену процедуру реєстрації поштових скриньок на даному домені та враховуючи ситуацію...

Михайло Чембержі розкрив секрети дитячої Академії мистецтв
З композитором, педагогом, засновником і ректором Київської дитячої Академії мистецтв Михайлом Чембержі зустрічаємося в його робочому кабінеті. На стінах – твори його студентів і випускників, присвячені  Академії та Тарасу Шевченку. - Михайле Івановичу, в чому особливість вашого навчального закладу? В його основі - концепція безперервної професійної  мис...